"На заводі все настільки рідне, що це неможливо покинути"
Ми продовжуємо знайомити вас з професійною командою підприємства, яка кожного дня допомагає підтримувати енергетичну незалежність України. Наша пресслужба поспілкувалася з Валерієм Зайчиковим, начальником дільниці зварювально-механічного цеху 109
Вперше я побачив Валерія Зайчикова у зварювально-механічному цеху 109 на виробничому майданчику «Електроважмаш», коли він йшов до мене на зустріч довгим прольотом. На тлі величезного за всіма сенсами цеху не одразу можна помітити людину. Зрештою до мене підійшов чоловік з усміхненим поглядом. «Як йому вдається бути позитивним в сучасних умовах?» промайнула у мене думка.
Начальник дільниці Валерій Зайчиков на інтерв’ю привів із собою ще двох колег – токаря-розточувальника Сергія Барабанщикова та машиністку крана Людмилу Матвієнко, зазначивши, що можна було привести всіх, але тоді розмова затягнулася б. Ще в той момент я зрозумів, що у цьому цеху працюють не просто співробітники, це – сім’я.
За словами Валерія, цех займається виробленням турбогенераторів, які встановлюються на електричних станціях. При цьому серед випущеної продукції генератори для всіх електричних станцій, які зараз працюють в Україні. «Мені приємно, коли приїжджаєш на станцію і бачиш в роботі обладнання, до виготовлення якого ти причетний. Навіть якщо минуло 30 років», додає Сергій Барабанщиков.
Після початку повномасштабного вторгнення рф цех майже не зупинявся, поновивши свою роботу у березні 2022 року. Не дивлячись на численні прильоти на території заводу.
Початок трудового шляху на підприємстві
Людмила Матвієнко: Я прийшла на завод у 1987 році за направленням після навчання в училищі № 35. Пройшовши практику, залишилася у цеху працювати. «Вона одна з небагатьох машиністок крану, яка може здійснювати переміщення вантажів від 100 тонн. А це якраз вага деяких деталей, які ми виробляємо чи оброблюємо. Це дуже ювелірна робота, з якою дівчата прекрасно пораються», додає Валерій Зайчиков. І вся складність роботи полягає у небезпеці вантажу, який може знести верстат, не кажучи вже про людей. Тому відповідальність та безпека на найвищому рівні.
Сергій Барабанщиков: Після армії їздив різними містами країни, шукаючи де б осісти. У Харкові мені мій дядько запропонував влаштуватися на «Електроважмаш». Я взагалі нічого не розумів у цій справі, прийшов учнем. Але з 6 потрібних місяців навчався лише 3 до того, як вийти на зміну. Схоже, була з самого початку схильність до цього. І ось уже майже 35 років працюю на заводі. Коли вперше потрапив, масштабність та розміри справили сильне враження, мабуть, як у всіх, хто потрапляє сюди вперше.
Валерій Зайчиков: Я спочатку думав робити військову кар’єру. Але закінчивши Харківське танкове училище та дослужившись до звання «капітан» (було це у 1994 році), зрозумів, що хочеться від життя чогось іншого. Тому довелося шукати собі нове заняття. Працював на різних підприємствах, поки не потрапив на «Електроважмаш». Починав з посади майстра виробничої дільниці, після чого мене призначили заступником начальника цеху з технічної частини. А влітку 2022 року після об’єднання трьох цехів в одну структуру я перейшов на посаду начальника дільниці кранового господарства.
І хочу сказати, що мене із самого початку вразили не тільки розміри цеху та верстати, а найбільше – люди. Вважаю за необхідність відзначити щирість та відкритість всіх, хто тут працює.
Валерій Зайчиков також відзначив, що колектив цеху готовий до виконання задач будь-якої складності, працюючи постійно задля колективного успіху підприємства.
Ранок 24 лютого 2022 року…
Спілкуючись зі співробітниками підприємства я чув різні історії про те, як почався той незабутній для кожного свідомого українця ранок. Я не міг не запитати про це у моїх співрозмовників.
Валерій Зайчиков: Я живу неподалік від заводу. Пам’ятаю, як вранці йшов на роботу під звуки вибухів. Вже на робочому місці ми з колегами очікували на інформацію від диспетчерів стосовно подальших дій. І маю сказати, що ми працювали протягом всього часу активних бойових дій, під обстрілами. Підтримували один одного, допомагали.
Сергій Барабанщиков: У цей момент я був у відрядженні у Кам’янському, а родина була у Харкові. Було важко, бо якраз стався приліт у школу навпроти їхнього будинку. Коли тобі телефонують діти, кажуть, що почалася війна, а ти нічим допомогти не можеш. Але бажання кудись поїхати не виникало жодного разу. Я вважаю, що справжній патріот - це той, хто не залишає країну в біді.
Мої співрозмовники розказали також, що до липня на тій території не було навіть тривог, а тільки безперервні вибухи. Важко не тільки працювати, а й просто жити в таких умовах. Але працівники не залишили своє підприємство та виконували контракти попри все, бо розуміли важливість цього.
Понад 90 років успіху
Про свій завод мої співрозмовники кажуть одноголосно, що він для них – друга сім’я. Особливо після лютого 2022 року.
«Ми всі дуже споріднились за цей час», каже Людмила Матвієнко. І навіть коли кличуть на інші підприємства, відмовляються йти. «Тут все настільки рідне та своє, як це покинути. Не хочеться йти від сім’ї. Крім цього, робота на нашому заводі – це завжди цікаві та нетипові задачі. Можу згадати турбогенератор на 500 МВт, який ми в 90-ті роки виготовляли дослідним шляхом. То під час випробувань він продемонстрував такі показники, яких не було у жодної подібної машини. Ось вам і відповідь», додає Сергій Барабанщиков.
Спеціально для пресслужби, Андрій Криворучко
