Олександр Григорович: «Приємно бачити результат своєї роботи»
У червні 2025 року Олександра Григоровича, токаря-карусельника 5 розряду апаратно-генераторного цеху 120, визнали лауреатом районного конкурсу «Молода людина року - 2025». Наша пресслужба поспілкувалася з молодим працівником та дізнатися детальніше про його успіхи та шлях на виробництві.
- Як довго ви вже працюєте на підприємстві?
- На «Електроважмаш» я прийшов у вересні 2012 року. Була невелика перерва, але загалом виходить 13 років майже.
- Чому обрали саме це підприємство?
- Я закінчив Національну академію міського господарства за спеціальністю інженер-будівельник. Втім знайти собі роботу за фахом мені не вдалося через нестачу досвіду. Згодом я спробував кілька місць, поки не опинився на заводі. Взяли учнем слюсаря-збиральника.
- Які у вас були перші враження від підприємства?
- Я добре пам’ятаю, що був сильно вражений. Коли вперше зайшов до цеху, навіть важко було зрозуміти куди треба йти: там верстати працюють, там крани їздять, там величезні деталі лежать. Від масштабів захоплювало подих, особливо коли раніше нічого подібного не бачив.
- З чого розпочався ваш трудовий шлях?
- Спочатку мене призначили в бригаду збиральників, а пізніше перевели в учні токаря-карусельника. Перший час було важко, бо ми точили справді габаритні деталі. В мій перший день на верстаті стояв статор у півтори тони вагою. Але потихеньку я почав навчатися, знайшов собі наставника. Він навчив мене базових вимірів, заточенню різців тощо. Десь за 1,5 тижня я вже почав точити самостійно. Протягом 5 місяців я навчався різних технік, і зрештою отримав 3 розряд.
А далі за рік, як це стало можливим, подався на отримання наступного розряду. Загалом, на отримання 5 розряду я витратив десь років 5.
- Ви з теплотою згадуєте цей час.
- Так, бо мені все подобалося, хоча й практично жив на заводі. Працювали в 1,5 зміни, роботи було багато. Я працював на двометровому карусельному верстаті, самостійно.
- А зараз ви працюєте вже в іншому цеху…
- Так. Після прильоту в дах довелося законсервувати верстат та перебратися до іншого цеху. Насправді мені подобався мій попередній верстат: тримав точність, оберти та реверс працювали добре.
- А як вам працюється зараз?
- Роблю те саме, що й раніше, тільки деталі стали складнішими. Потрібна більша точність, тому треба бути більш уважним. Але маю визнати, що в 120 цеху робота цікавіша саме через складність деталей. Треба витримувати кути, вичікувати поки охолоне, не зрізати зайвого.
- Виходить, ви самоучка, оскільки всьому навчалися без професійної бази, оскільки за освітою у вас зовсім інша спеціальність. Що, на вашу думку, найважливіше і процесі опанування такої професії?
- Вважаю, що бажання, бо без нього майже нічого не вийде. Коли я починав, то опинився в ситуації, коли поруч не було тих, у кого можна було спитати поради. Дали шліфування, а я ж ніколи цього не робив, звідки мені знати, як треба. Довелося навчатися. І це добре, насправді. Бо так краще пізнаєш всі нюанси та специфіку роботи.
- Чи можете ви сказати, що отримуєте задоволення від роботи?
- Безперечно так і є. Я завжди з великим бажанням ходжу на роботу. Навіть суботами. Приємно, коли ти береш іржаву деталь та виточуєш її, вона стає блискуча та красива.
- Як у вас почався ранок 24 лютого?
- Дружина розбудила зі словами, що чує якісь вибухи. Потім ми обидва не знали чи йти на роботу. Згодом дали вказівки залишатися вдома до особливого розпорядження.
- Ви кудись виїжджали з міста?
- Ні, весь час був у Харкові. Перший час ходили в метро ночувати, потім у підвал ходили. Але бажання кудись їхати не було.
- І коли вас викликали на роботу?
- Наприкінці червня мені зателефонував майстер та сказав, що з’явилася робота. Я погодився без питань.
- Що ви відчули, коли дізналися про перемогу на районному етапі конкурсу?
- Для мене це було дуже несподівано. Я ж наче нічого особливого й не робив. Але дуже приємно, що відзначили. Дякую всім причетним та підприємству за таку можливість.
